Денис Босянок о нюансах профессии комментатора и особенностях спортивных медиа
Відомий український коментатор та футбольний експерт у цікавому інтерв`ю розповів про нюанси коментаторської професії, а також про особливості вітчизяного футбольного інформаційного простору.
- Денисе, перше питання – з чого почалася ваша коментаторська кар’єра?
- Якщо згадувати перші кроки, то я починав грати в футбол у дитячій спортивній школі. Причому, це було не просто захоплення – я чотири рази на тиждень тренувався, а згодом навіть виграв чемпіонат Миколаївської області – це було в шкільному віці. Після школи я вступив на факультет журналістики, а вже на 4 курсі прийшов на телебачення, де десь півтора роки працював репортером. Потім доля послала потрібних людей, я маю на увазі Віктора Самойленко, який дозволив мені коментувати матчі. Ось так я з новин перейшов до маленької телевізійної компанії, яка виробляла продукт та продавала його на канали. Тоді й почав працювати коментатором.
- А як ви вважаєте, чи повинен професійний футбольний оглядач вміти робити все – починаючи від коментування та закінчуючи написанням статей, інтерв`ю?
- Це абсолютно неправильно. Потрібно, щоб була спеціалізація, щоб кожен займався своєю роботою. Але я хочу по-іншому подивитсь на питання. Будь-який спортивний коментатор повинен обов’язково сам вміти грати на нормальному рівні у те, що він коментує, а також досконало знати мову, якою він працює. Причому це має бути дуже глибокий рівень, просто пройти якийсь курс буде недостатньо. Повинна бути академічна освіта. Це ідеальний варіант коментатора, коли ти сам граєш на пристойному рівні та знаєш досконало мову. Добре, коли або так, або так. Або ти гарний журналіст з досконалим знанням мови, або колишній спортсмен, які в нас, звісно, не знають мову, але за бажанням, приходячи на телебачення підтягують її рівень.
- А от конкурси коментаторів – це більше іміджеві проекти, чи справді реальний шанс знайти таланти?
- Це такий атракціон, до якого я не ставлюся серйозно. Я не вірю, що у подібних конкурсах можна знайти коментатора професійного рівня. Як правило, у таких конкурсах беруть участь недосвідчені люди, які вважають, що, пройшовши подібний конкурс, вони зможуть стати коментатором. Не думаю, що людина, яка вивчилась на факультеті журналістики, або на філологічному факультеті, яка має глибоке знання футболу, самого предмету спорту, шукатиме шлях зростання через конкурси.
- Краще коментувати одному або з кимось у парі?
- Це все індивідуальна річ. Коментувати у парі – це не так просто і це особлива річ. Для того, щоб вдало працювати в дуеті, ти повинен мати гарні стосунки з цією людиною в звичайному житті. Ідеальний дует – це коли одна людина є досвідченим спортсменом, а інша – журналістом. Це має виглядати дуже органічно, повинно бути відчуття одне одного.
- Який стиль коментування, на вашу думку, найбільш підходить до нашого українського менталітету? Це більш експресивний стиль, як, наприклад, в Італії, чи більше спокійний?
- Головне, щоб цей стиль був індивідуальний. Щоб коментатор мав свій, ні на кого не схожий стиль, і коментував від серця, а не штампами.
- Кого із коментаторів ви би виділили окремо?
- Мій улюблений коментатор – це Євген Олександрович Майоров. Я просто обожнюю цю людину в ефірі. Він не професіональний журналіст, а хокеїст, але для мене це взірець коментаторської майстерності.
- Наскільки важливо працювати над дикцією?
- Треба дуже багато працювати, читати вголос. Якщо є, наприклад, явна проблема з дикцією, то необхідно звернутися до спеціалістів. Якщо ти вчишся і стараєшся, то в процесі роботи дикція з’являється, але необхідне постійне тренування.
- Одного разу один відомий російський коментатор сказав таку річ – чим професійніший коментатор, тим менше він готується до ефіру. Що ви можете сказати з цього приводу?
- У кожного свій стиль та підхід до роботи, але якщо ти перестаєш готуватися, то це дуже швидко виходить тобі боком. Це виходить вже халтура – як можна працювати без підготовки? Ясна річ, що мені вже легше в цьому плані, бо я живу цим, я знаю усі деталі. А якщо ти не живеш цим, не читаєш газети, не готуєшся до конкретного матчу, то ти просто випадаєш з цього життя.
- А що взагалі потрібно глядачу? Наприклад, існує думка, що сьогодні коментатор має його розважати.
- Це питання смаку. Глядачі абсолютно різні і кожному подобається щось своє. Як на мене, то догоджати глядачу не є правильним. Коментатор має бути самим собою, а не догоджати. Якщо він починає вишукувати, чого ж хоче публіка, то значить у нього самого порожнеча всередині, він починає підлаштовуватись.
- Бувають моменти, коли на полі взагалі нічого цікавого не відбувається. Що казати у такі хвилини?
- Можна розповідати якісь позаспортивні новини, коли немає інтенсивної гри. Можно помовчати.
- З 2008 по 2010 роки мала успіх футбольна передача «Ліберо». Чим можна пояснити її успіх?
- По-перше, ми любили те, що ми робили. У нас була дуже гарна команда, починаючи від журналістів, закінчуючи тими, хто працювали поза кадром. Нам було цікаво працювати тому, що ми були усі різні, але в той же час і цікаві одне одному. Те, що ми робили, можна було назвати публіцистикою, але програма писалась легко і з радістю, особисто для мене. Також зіграло свою роль те, що подібного проекту ще не було в Україні.
- Хто був головним Босянок, Джулай, Вацко?
- В тому й річ, що Ліберо – це був такий собі дракон. В нас було три голови, які були головні.
- А як ви вважаєте, чи мала б успіх подібна передача зараз?
- Якщо б поновити «Ліберо»? Звісно. Багато хто питає про це. А що б зникло? Головне ж не графіка, не кількість моніторів та скла у студії, а люди. Вони визначають усе у цій професії. Взагалі, журналістика – це людинознавство. Головна умова успіху таких програм – це цікаві люди у студії, які власне роблять цю програму. Це ж стосується і людей, які лишаються за кадром – операторів, режисерів. Дуже важливо, щоб режисер був не заробітчанином, який штампує передачі, а мав всередині пристрасть до футболу.
- Зараз в Україні є два популярних ток шоу – це «Про футбол» та «Великий футбол». Яке з них дивитесь ви?
- Я не дивлюсь жодного. Мені вистачає футболу в моєму коментаторському житті.
- Було би цікаво глядачу, якщо б в ролі справжнього експерта виступила жінка?
- В нас нема експертів жінок. У нас багато в країні жінок грають у футбол? Ні. У нас і команд-то професійних дві-три. Тому звідки візьмуться ці експерти? У мене був досвід коментувати в ефірі з жінкою – я вважаю, що це несерйозно. Вони не живуть цим, вони не грали у футбол. Я не зустрічав жінок, які насправді розбираються у футболі, але дуже хотів би. Це просто протиприродньо – як вони можуть настільки ж глибоко та пристрасно розповідати про цю гру, якщо самі не грали? Є, звичайно, приклади коли саджають в студію спокусливу модель, на яку мужикам просто цікаво дивиться. Але серйозних футбольних експертів жінок просто нема.
- Існує думка, що в Україні немає незаангажованої преси, навіть спортивної. Наскільки ця проблема актуальна?
- Це завжди актуальна проблема. Наприклад, програма «Ліберо» завжди була незаангажованою. Це питання сили і свободи журналіста або коментатора чисто індивідуально. Якщо це розвинутий, самодостатній журналіст, він ніколи не дозволить собі нахилятися у чийсь бік.
- Добре коли підігрівається публіка напередодні матчів. Але ж напевно є якась межа. Достатньо пригадати недавній обмін образами між Металістом та Дніпром, який був вже навіть на офіційному рівні. Чи є межа?
- «Настільна війна» це абсолютно нормально, якщо це не виходить за межі елементарної освіченості та пристойності. Але, звичайно, є приклади, які показують які люди зараз у нас знаходяться у футболі. Які люди зараз знаходяться біля так званих годівниць, де багато корму. Там дуже багато випадкових людей, які не грали на серйозному рівні. Такі люди будуть захищати не футбол, а своє місце біля корита руками і ногами.
- Що ви можете сказати про рівень інформаційного забезпечення футболу в Україні? Йдеться не лише про топ-клуби, а й, наприклад, про аматорські, жіночі, футзальні змагання.
- У нас публіка добре проінформована про футбол елітний, футбол вищого дивізіону. Проте можна подивитися і трансляції матчів першої ліги. Але взагалі у нас рівень нормальний – якщо людина освічена, то гріх їй сьогодні на щось нарікати з приводу того, що немає доступу або мало інформації. Зараз головне бути культурною, освіченою людиною, знати мови – і ти сам випливеш у будь-якому морі. Зараз проблема в іншому – зараз забагато інформації, люди губляться.
- Чого не вистачає зараз українському телебаченню?
- Програми «Ліберо» (сміється). Звичайно сильних, незалежних, розвинутих телеканалів. Тому що зараз у нас є один, всім відомий канал, який зібрав все у собі, а всі інші маленькі, а для того щоб був рух потрібна конкуренція.
- Чи не пропонували вам змінити місце роботи, коли на Поверхность ТВ почались певні проблеми?
- Мені пропонували коментувати Серію А на Футболі, на 2+2 також пропонували працювати, але я патріот. Це по-перше. І я страшно люблю цих людей, з якими я працюю, тому я не перекотиполе.
- Якщо порівняти рівень професіоналізму спортивних журналістів в Україні і на заході – в чому різниця?
- Це суб’єктивна річ. Як на мене, то програємо ми через те, що є менш розвинутими ніж західні ЗМІ. У нас почало розвиватися спортивне телебачення, але 10 років – це ж практично несвідомий вік. А там все набагато глибше, коріння глибші, школа міцніша, бо там давно готують тих же коментаторів. За радянських часів в Україні не готували навіть коментаторів – одна-дві людини прорвались в ефір, яким дозволяли коментувати з Москви. Навіть на моєму факультеті журналістики в Києві телевізійна студія з’явилася лише шість-сім років тому. А що тоді говорити про факультети за межами Київа.
- Мабуть, буде добре, якщо в Україні з’явиться ще один потужний спортивний телеканал, щоб була здорова конкуренція.
- Звичайно, хотілося щоб це було не від примх великих дядь, а щоб це був справжній конкурентний бізнес. За великим рахунком, конкурентоспроможне спортивне телебачення поки що не довело в цій країні, що воно може існувати без допомоги «великих дядь». Потрібні дуже великі гроші. У тій же Росії це було набагато простіше – на розвиток «НТВ» були кинуті просто божевільні гроші. В тому числі і на розвиток їх знаменитих спортивних каналів. А тут спортивні канали – це поки що іграшки для багатих дядь.
- Яку роль у якісній подачі інформації глядачу грають власне спортсмени? Є думка, що у нас вони більш закриті, ніж на заході.
- Не думаю. Звісно, є певна неповага до преси – вони собі дозволяють не спілкуватися, відмахнутися від журналіста. Для них це норма поведінки, вони знають, що їм за це нічого не буде. Тут проблема у самих журналістах. Наприклад, у Європі футболіст знає, що у разі відмови від спілкування з журналістом, це буде працювати проти нього. Там його просто «зжеруть» на наступний день, і йому важко буде виходити на поле. От в цьому є вина і недорозвинутої спортивної журналістики України. Це має бути такий прес, щоб футболіст навіть боявся погано подивитися на журналіста.
- Що потрібно для того, щоб так було й у нас?
- Потрібен час та сильні і незалежні журналісти. А вони будуть тоді, коли будуть сильні конкурентоздатні канали. Коли їх буде три-чотири, коли вони будуть не лялькові, а незалежними від примх великих дядь.
- Вболівальники у футболі грають дуже велику роль. Якими вони повинні бути на вашу думку?
- Вони повинні бути незалежними, щирими. Я маю сказати, що вони змінилися за час моєї кар’єри. Тобто, вони розвиваються разом із нашим футболом, і це приємно. За 20 років рух є. Тут же нічого не треба вигадувати – якщо буде цікавий футбол, то так само і стадіони будуть заповнюватися. А сама культура вболівання зросла: якщо ти ходиш на стадіони більше десятка років, то це неможливо не помітити. Зрозуміло, що тут усе глибше. От взяти, наприклад, Англію – там справжній фан живе від матчу до матчу, це для нього більше, ніж життя. А ми не можемо бути такими, як вони, бо ми інші. І треба поважати цю відмінність, а не зазирати у рот англійському чи італійському вболівальнику.
Ігор Калмиков, sportinform.com.ua
Комментарии пользователей сайта
(Нет комментариев)